ОЛЕКСІЙ АРСЕНТІЙОВИЧ ІВАНОВСЬКИЙ

(1866 — 1934)

Останнім часом багато робиться, щоб повернути в науковий обіг імена вчених, які з різних причин були вилучені за радянських часів з історичного процесу нашої пам’яті й лише з набуттям Україною державної незалежності повертаються народові.

У цьому ряду знаходиться й забуте ім’я засновника географічного факультету Харківського університету професора О.А.Івановського (1866 — 1934).

Олексій Арсентійович Івановський народився 23 лютого 1866 року в містечку Муюта на Алтаї. Середню освіту отримав у Томській гімназії.

Вищу освіту — на історико-філологічному й фізико-математичному факультетах Московського університету. Протягом 1894-1895 років проходив стажування при Лейпцігському університеті у відомих німецьких географів Ратцеля йі Геттнера та антрополога Шмідта, де отримав диплом доктора філософії.

Після повернення з-за кордону О.А.Івановський склав у московському університеті магістерські іспити (з географії, метеорології й антропології) і після захисту дисертації «Об антропологическом составе населения России» отримав ступінь магістра географії.

У 90-х роках ХІХ ст. молодий учений багато подорожує. Він здійснює ряд наукових експедицій у важкодоступні віддалені райони Киргизії, Монголії, Південного Алтаю, де зібрав унікальні антропологічні матеріали, значно поповнивши колекції Антропологічного та Зоологічного музеїв Московського університету. У 1891 р. О.А.Івановський проводить гіпсометричні дослідження в Московській губернії й спільно з професором Д.М.Анучиним здійснює поїздку на Кавказ, де досліджує Цейський льодовик.

Згодом були нові подорожі до Персії, Туреччини, знову Закавказзя, в яких поєднувалися дослідницькі інтереси географа й антрополога. Молодий учений багато друкується в популярних часописах «Русские ведомости», «Русская мысль», «Землеведение». Окремими книжками виходять праці вченого, присвячені Монголії, зокрема «Монголы-Торгуты» (М.,1893), «Die Mongolei» (Лейпціґ, 1895). О.А.Івановському разом з його вчителем, а згодом і колегою, відомим географом Д.М.Анучиним, належить велика заслуга в становленні вітчизняної науки про людину. Цьому великою мірою сприяло заснування за ініціативи О.А.Івановського у 1900 р. «Русского антропологического журнала», незмінним редактором якого він був до 1911 р. Редакторську роботу вчений плідно поєднував з педагогічною. У 1903 р. його обрали приват-доцентом Московського університету, де він читав лекції з антропогеографії, антропології та географії Росії. Паралельно О.А.Івановський читав також лекції на Московських педагогічних та комерційних курсах.

У 1913 р. сталася визначна подія в житті О.А.Івановського. Після захисту дисертації «Население земного шара. Опыт антропологической классификации» йому присвоїли звання доктора географії. А невдовзі його запрошують до Харківського університету. Якщо в московський період життя й діяльності наукові інтереси навпіл розділялися між географією й антропологією, то після переїзду у 1914 р. до Харкова, де його було обрано ординарним професором по кафедрі географії й етнографії університету, О.А.Івановський повністю присвячує себе географії. Починається 20-річний, надзвичайно плідний період наукової діяльності вченого в царині географії в Україні.

Насамперед це стосується видавничої діяльності О.А.Івановського. До книжок, що побачили світ ще за життя вченого в Москві, зокрема «Об антропологическом составе населения России» (1904), «Географические имена» (1914), поспіль виходять його книжки «География Российской империи» (1915), «Отечествоведение» (1915), обидві у співавторстві з К.М.Курдовим, а також «О преподавании географии» (1915). Примірник останньої книжки знаходиться в приватному зібранні доцента Харківського національного університету О.О.Жемерова. Навіть побіжне ознайомлення з нею переконливо наводить на два відомих міркування: що нове — це добре забуте старе, а також про наше байдуже ставлення до здобутків і надбань попередників. Ці міркування, безумовно, не нові, але резюме є очевидним. Книжка «О преподавании географии», що побачила світ у 1915 р., не втратила своєї актуальності й на сьогодні. Ось, скажімо, як автор вбачає роль краєзнавства (тоді воно називалося батківщинознавством) у навчально-виховному прцесі (даємо мовою оригіналу): «Родиноведение следует рассматривать как пропедевтику землеведения. Его роль двояка: с одной стороны ознакомление учащихся с местом родины — с теми географическими объектами, какие их окружают и какие они постоянно наблюдают на родине, а с другой стороны, задача родиноведения — подготовить учащихся, путём ознакомления с родиной, к дальнейшему изучению географии. Под ознакомлением с родиной не следует, однако, подразумевать изучение только рельефа, почвы, орошения и т. п. — вся местность должна рассматриваться как один живой географический механизм.

Родная земля не должна представляться ученику чем-то застывшим и мёртвым, а он должен знать, что силы природы и человек постоянно изменяют её. При этом необходимо употреблять все меры к тому, чтобы ученики и на этой первоначальной ступени географического обучения могли понимать в доступной для них форме и размерах — взаимные отношения между географическими объектами и их причинную связь. И только при условии, что на эту связь с самого начала обучения будет обращаться постоянное внимание, можно надеяться, что сравнительное землеведение пустит прочные корни в школе и принесёт должные плоды.

Природа ребёнка и родина должны лечь в основу обучения, и с обоими этими факторами необходимо считаться, создавая план первоначального обучения географии и делая выбор материала. Очень различно поэтому должно быть начальное обучение в большом городе или в селе, в горах или на равнине, вблизи моря или вдали от него и т. п.

В каждой школе должен быть свой план родиноведения. Он должен охватывать по возможности все явления, какие наблюдаются в природе и культурной жизни данной местности».

На жаль, у цьому збірнику немає можливості оприлюднити хоча б головні положення книжки, але навіть з наведеного уривку можна скласти уявлення, що й через 85 років після виходу її у світ, висловлені О.А.Івановським думки напрочуд співзвучні з методичними проблемами шкільної географії сьогодення йі могли б слугувати передмовою до підручника рідного краю.

Після революції О.А.Івановський очолив роботу зі створення нових навчальних програм з географії, які отримали назву краєзнавчих і використовувалися у 20-х роках у школах України.

Після реорганізації університету в Інститут народної освіти вчений працював професором географії в академії теоретичних знань (1920-1922), в Інституті народної освіти (1922-1930), а також до 1929 р. завідуючим науково-дослідної кафедри антропології і географії.

Незважаючи на тяжкий недуг (О.А.Івановський страждав деформуючим артритом), вчений не забував про проблеми школи.

У 1925 р. він видав посібник «География в школе». На замовлення Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації вчителів підготував підручник «Фізична географія», багато працював над виданням науково-популярної літератури. Під його керівництвом студенти наукового гуртка кафедри географії склали і видрукували у п’яти випусках посібник для учнів шкіл України «Земля та її життя»(1928).

І ще про одну корисну справу вченого варто згадати. Йому належить заслуга у заснуванні 1928 р. географічного факультету відновленого Харківського університету.

Помер О.А.Івановський 4 травня 1934 р., залишивши після себе велику наукову спадщину, яка потребує творчого осмислення і повернення в науковий обіг.

М.Ю.Костриця. Житомирський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти.